Калуш – давнє, промислове містечко, яке розташоване неподалік гір. Тут є мальовнича природа та спокій малого міста. Назва міста походить від слова «калюжа». Калуш славиться з давніх-давен своїм пивом, солеварінням та дзвонами. Вулиці старанно бережуть свою історію і під плином часу нашаровують спогади про місто.
Перша письмова згадка про Калуш датована 27 травня 1437 року, що була знайдена в дванадцятитомнику Галицьких гродських книг. В якій йшла мова про «суд у найближчий вівторок після Трійці з участю королівського чоловіка Драгуша із Калуша проти Митька із Куроша».
19 лютого 1549 року розчерком пера польський король Сигізмунд Август уповноважує Белзького воєводу, коронного гетьмана і Галицького старосту Миколу Сенявського заснувати місто Калуш. З цього року Калуш стає «вільним містом» на Магдебурзькому праві із власним гербом. На ньому зображено три топки солі на червоному тлі. За описами королівських маєтків за 1565 – 1566 роки, у місті було десять соляних джерел і декілька у навколишніх селах.
За розпорядженням короля було збудовано замок, оточений валами. Будівлі, що належали замку, мали підземні ходи. Калуш, як й інші міста Галичини, перетворився на фортецю для боротьби проти турецьких і татарських набігів.
Нажаль до нашого часу не збереглось ані замкового помістя, ані оборонних мурів з брамами, вежами та давньої забудови, проте ландшафт центральної частини міста так і промовляє про їх колишню присутність.
Калушани доклали чимало зусиль, аби звільнитися з-під польського гніту. Було це за часів визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Восени 1648 року у місті було створено українське самоврядування на чолі з бургомістром Грицем Воликовичем. Але у грудні того ж року українських урядників у Калуші спіткала жахлива трагедія: усіх їх було страчено поляками.
У 1772 році Калуш, як і вся Галичина з частиною Волині, потрапляє під владу Австро-Угорщини. Архітектура історичної частини та межі міста змінюються. Місто розростається. У 1848 році в Галичині скасовують панщину. З появою демократичних інституцій дозволяють навчати дітей рідною мовою, відкривають читальні.
У 1884 році у нашому місті побував Іван Франко, який виступав в Народному домі на літературно-мистецькому святі з лекцією про Самійла Кішку. У 1903 році в Калуші постає філія «Просвіти». У 1917 році засновано філію «Союзу українок», яку очолили Марія Тисовська та Стефінія Чорніта.
У 1918 році, після Листопадового Чину, коли постала ЗУНР, калушани під проводом отця Андрія Бандери (батька Степана Бандери) роблять спробу визволитися з-під польського гніту. Вони майже безболісно взяли владу в свої руки. У місті було створено державно-повітове управління секретаріату ЗУНР, почала виходити газета «Голос Калуша», було організовано українську гімназію.
У 1920 році Калуш разом з усією Галичиною знову офіційно потрапляє під владу Польщі, а у 1939 році – Радянського Союзу.
1 липня 1941 року калушани проголошують Акт відновлення української самостійної держави. 2 липня у Калуш увійшли угорські частини, які згодом передали владу німецьким окупантам. За наказом керівника калуського гестапо у місті було розстріляно близько 7 тисяч євреїв, чимало містян вивезено на каторжні роботи до Німеччини. У цей час активний спротив окупантам чинить підпілля ОУН, а згодом відділи УПА.
За Радянського Союзу Калуш став промисловим гігантом, що дало можливість розширити кордони міста. У 70-ті роки був час, коли щомісяця здавали будинок у експлуатацію.
Місцеві вибори, які відбулися 4 березня 1990 року, зламали монополію на владу КПРС-КПУ. На них жителями міста у Калуську міську раду було обрано 96 депутатів зі 100, ще на 4 виборчих округах оголошувалися перевибори. Більшість цих депутатів – представники української інтелігенції, активні громадсько-політичні діячі, які мали чіткі проукраїнські орієнтири.
Вклад у розвиток майбутнього громади – заснування Калуської гімназії 22 серпня
1990 року рішенням Калуської міської ради першого демократичного скликання. Ініціаторами створення гімназії були відомий у місті вчитель Дмитро Бахматюк та депутат міської ради Олександр Підліснюк, які знайшли підтримку цієї ідеї в тодішнього міського голови Романа Сушка і депутатського корпусу міської ради.
З прийняттям Акту проголошення незалежності України та загальнонаціонального референдуму щодо проголошення незалежності України Калуська міська рада перейняла повноваження органу місцевого самоврядування незалежної України.
Після перебудови у державі відбуваються зміни ладу, проте, промисловість залишалась надійним тилом та джерелом доходу значної частини містян.
У 2004 році багато калушан висловили громадянську позицію, доєднавшись до акції протесту «Помаранчевої революції».
Калуш у 2011 році за результати дослідження аналітичного центру «Universitas» зараховано до списку з 22 найкращих за якістю життя великих міст України.
Важливим етапом в історії України стала Революції Гідності у 2013 році. Багато мешканців міста, які не могли змиритися зі свавіллям у державі вирушили до Києва підтримати Євромайдан. Один з них, Ігор Дмитрів, загинув, віддавши своє життя за європейське майбутнє нашої держави.
З початком АТО багато калушан пішли на фронт, частина з яких так і не повернулась звідти живими.
Родюча калуська земля відкрила Україні та світу багато видатних громадських і політичних діячів, представників духовенства, медицини, науки, культури та спорту.
Калуш бачив багато злетів та падінь, проте, «серце міста» невпинно б’ється.
КАЛУСЬКІ РЕМЕСЛА ТА ПРОМИСЛОВІСТЬ
У XV ст. Калуш стає великим поселенням, яке володіло значними соляними промислами.
З 1656 року у місті почали варити калуське пиво. Яке, все ж, старше від львівського. Свого часу львівські пивовари йшли на хитрощі, щоб заволодіти ринками збуту, проте місцеве пиво славилося і в Європі. Його в спеціальній тарі експортували до Польщі, Угорщини, Франції. Калуське «Цісарське» конкурувало з баварським, чеським, львівським пивом, і навіть сам цісар Австро-Угорщини залюбки смакував його.
У 1771 році калуські солевари мали 12 криниць. Тут працювало 33 ремісники (серед них було 5 бондарів). Ремісники, спеціалісти з найрізноманітніших галузей промислового виробництва розгортають тут виготовлення солі, селітри, поташу тощо.
Біля солеварні стояла кузня, у якій виплавляли залізо і виробляли черуни для солеварень. Згодом австрійський уряд увів державну монополію на сіль і заборонив використовувати надра землі. Наприкінці XVIII ст. зменшується експорт солі і розпочинається процес закриття солеварень. Щоправда солеварня існувала до 1848 року.
У травні 1804 року, поглиблюючи шахту біля Калуша робітники знайшли «гіркі» солі – каїніт та сильвініт. І в 1867 році у центрі повіту, якому тоді належало 90 сіл, було засноване акціонерне товариство для розробки калійних родовищ. Тоді за два роки у місті збудували фабрику, що переробляла калійні руди. І з того часу започатковано хіміндустрію, яка набула свого найбільшого розвитку у 50-60-х роках ХХ ст.
Наша місцевість славиться дзвоноливарством. Його у 1808 році започаткували брати Фельчинські. Дзвони Фельчиських здобували Гран-прі на світових виставках у бельгійському Льєжі (1927) і Парижі (1928). А 12 вістунів під назвою «Гармонія» були відлиті для одного з кафедральних соборів США.
Сьогодні у Калуші виробляється близько одного відсотка (0,72%) всієї промислової продукції України (за офіційною статистикою 2019 року).